Пояснювачі
Тому що це частина цілеспрямованої державної політики зі знищення української ідентичності та виховання покоління, лояльного до Росії.
З 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році, Росія системно депортує українських дітей — часто під вигаданим приводом «евакуації» або «захисту». Після вивезення багатьох дітей всиновлюють російські сім’ї, їм надають російське громадянство, піддають «перевихованню» та військово-патріотичним програмам.
Це не випадковість. Це свідома політика, спрямована на розрив зв’язку дітей з Україною та їх асиміляцію в російському суспільстві — перетворення жертв на майбутні інструменти агресії.
У міжнародному праві це не абстрактні слова — це визначення тяжких злочинів.
Депортація — це примусове вивезення людей з території, де вони законно проживають, до іншої держави.
Примусове переміщення — це те саме, але в межах окупованої території.
Обидві дії заборонені Женевськими конвенціями та визначені як воєнні злочини в Римському статуті Міжнародного кримінального суду, особливо коли йдеться про дітей.
Коли Росія вивозить українських дітей з окупованих територій до Росії або розміщує їх у підконтрольних установах без згоди родин і без можливості їх відстежити — це не евакуація.
Це депортація.
Це примусове переміщення.
І це — незаконно.
Діти мають право на ідентичність, сім’ю, культуру та країну. Насильницьке позбавлення цього — це не «захист». Це порушення міжнародного права.
Після того як дитину забирають російські війська, її життя часто повністю переписують.
Дітей можуть відправляти до фільтраційних таборів, де їх допитують і розлучають із родинами. Багатьох перевозять углиб Росії — іноді за тисячі кілометрів від дому — і розміщують у дитячих будинках, прийомних сім'ях або «патріотичних» таборах. Українські документи вилучають, натомість видають російські. У багатьох випадках змінюють імена, мову спілкування, а пам’ять про дім навмисно стирають.
Деяким дітям кажуть, що їхні родини їх покинули. Інших змушують прийняти російську ідентичність та ідеологію. Контакти з родичами блокуються, доступ до телефонів обмежується. У таборах діти зазнають психологічного тиску та змушені відвідувати військові тренування і пропагандистські заняття.
Для дітей із соціально вразливих категорій — із дитбудинків або тих, хто перебуває під тимчасовою опікою, — ризики ще вищі: їх можуть усиновити російські сім’ї без будь-якої можливості повернення.
Це не переселення. Це організована система знищення ідентичності.
Повернення — це лише перший крок. Далі починається процес відновлення, реінтеграції та відбудови довіри.
Кожна дитина має власний досвід: травму, нав’язані ідентичності, втрату зв’язку з минулим. Саме тому в Україні створена спеціальна система підтримки, яка супроводжує дітей після повернення.
Процес координують Центр захисту прав дитини та Координаційний центр з розвитку сімейних форм виховання та догляду дітей. Жодна повернута дитина не потрапляє в інтернат.
Якщо є родина — дитина повертається додому. Якщо ні — її влаштовують у прийомну сім’ю або під опіку, а не у великі інституційні заклади.
Підтримка включає:
- тимчасове житло (за потреби);
- відновлення документів і правового статусу;
- доступ до освіти та медицини;
- психологічну допомогу;
- відновлення зв’язку з громадою та культурою.
Повернення — це початок. Реінтеграція допомагає дитині знову відчути безпеку й побудувати нове життя.
У червні 2025 року під час переговорів у Стамбулі за посередництва Туреччини Україна передала Росії обмежений список із 339 українських дітей, які були депортовані, примусово переміщені або утримувалися на окупованих територіях.
Цей список — так званий «стамбульський список» — не мав на меті показати повний масштаб злочину. Це був дипломатичний крок, спрямований на перевірку готовності Росії до гуманітарної співпраці та повернення хоча б невеликої кількості дітей.
Чому лише 339 імен? Тому що Росія використовує персональні дані — навіть дітей — для маніпуляцій і пропаганди. Україна була змушена балансувати між нагальною потребою повернення дітей і відповідальністю за їхній захист. Тому були передані лише найбільш перевірені й захищені випадки.
Наразі Росія не продемонструвала реальної готовності до співпраці. Її делегація відповідала розпливчасто, і дуже небагатьох дітей було повернуто. Це ще раз доводить: заяви про «готовність» потрібно оцінювати не за словами, а за діями.
Ключова відмінність полягає у згоді, меті та результаті.
Евакуація є законною лише тоді, коли вона є тимчасовою, справді захисною та здійснюється за усвідомленою згодою законних опікунів дитини — з наміром повернути її додому. Вона також має відповідати чітким правилам міжнародного права, особливо на окупованих територіях.
Депортація, з іншого боку, — це коли дітей забирають силою або обманом — вивозять з домівок, розлучають із сім'ями та транспортують або в межах окупованої території, або на територію держави-окупанта.
Те, що зробила Росія, не є евакуацією. У багатьох випадках дітей забирали без відома чи згоди родини. Декого відправляли до Росії під приводом «безпеки», але потім розміщували в таборах, дитячих будинках або російських сім'ях. Інших утримували на окупованих територіях і піддавали примусовому перевихованню. Більшість не повернули.
Це порушує Четверту Женевську конвенцію та Римський статут. Коли дітей забирають, перереєстровують, перейменовують і культурно перепрограмовують — це не захист. Це воєнний злочин.
Тому що повернення навіть однієї дитини — це складний, довгий і часто небезпечний процес.
Україна не має прямого доступу до дітей, які перебувають у Росії або на окупованих територіях. Росія відмовляється надавати достовірну інформацію, перешкоджає доступу до установ і в багатьох випадках змінює ідентичність дітей. Це робить їх пошук і підтвердження статусу майже неможливими.
Кожне повернення потребує переговорів, іноді через треті країни або гуманітарні організації. Навіть тоді Росія висуває додаткові вимоги, затягує процес бюрократією або вигаданими приводами. У деяких випадках рятувальникам доводиться подорожувати через треті країни, проходячи допити й погрози.
Це не система співпраці. Це система затягування, хаосу й стирання — саме тому повернення кожної дитини є перемогою, але ніколи не є простим.
Тому що воно позбавляє дитину ідентичності, громадянства та правових зв’язків — часто назавжди.
Міжнародне право, зокрема Четверта Женевська конвенція та Конвенція ООН про права дитини, чітко визначає: діти під час війни мають бути захищені, а не використані. Вони мають право залишатися у своїй спільноті, культурі та сімейному середовищі.
Примусове усиновлення — особливо державою-окупантом — порушує ці права. У багатьох задокументованих випадках українських дітей усиновлювали під новими іменами, надавали російське громадянство й виховували з переконанням, що їх покинули.
Такі усиновлення відбуваються без згоди України та без належної перевірки сімейного статусу дитини. Після оформлення за російським законодавством їх надзвичайно складно скасувати.
Це не гуманітарний акт — це інструмент асиміляції. А коли він здійснюється системно, як у випадку Росії, це воєнний злочин і, за певних умов, навіть елемент геноциду.
Тому що публічність може поставити дитину або самих батьків під загрозу.
У багатьох випадках дітей забирають із окупованих територій, де Росія контролює комунікацію, пересування й установи. Родини знають, що за ними стежать і що привернення уваги може призвести до покарання, переслідувань або втрати будь-якого контакту з дитиною.
Деяким батькам прямо погрожували, що якщо вони звернуться публічно, їхню дитину перемістять глибше в Росію або швидко усиновлять, зробивши її недосяжною. Інших залякували або змушували мовчати.
Навіть родини на підконтрольній Україні території можуть вагатися, якщо бояться помсти родичам, які залишилися в окупації. Саме тому Україна часто не розкриває деталі операцій з повернення дітей — щоб захистити їх та їхні сім'ї.
Мовчання — це не згода. Це виживання під примусом.
Тому що Росія їх приховує й спотворює дані.
Немає доступу до централізованого списку, де перебувають діти, хто їх утримує і за яких умов. Україна створила реєстр підтверджених випадків, але він відображає лише те, що вдалося встановити — і навіть тоді інформація часто неповна.
Багатьох дітей переміщували через кілька регіонів, інколи без документів. Деяких реєстрували під новими іменами, розміщували в установах або всиновлювали з фальсифікованими документами. Росія не співпрацює з метою пошуку цих дітей і навіть заперечує факт депортацій.
Публічні заяви російських посадовців іноді говорять про сотні тисяч дітей, але без достовірних даних неможливо перевірити, кого саме вони мають на увазі — дітей, які виїхали з родинами, тих, кого примусово забрали, чи тих, хто народився в окупації.
Це частина злочину: приховування. Масштаб навмисно затуманюють, бо прихованих дітей складніше повернути й складніше притягнути винних до відповідальності.
Міжнародна коаліція за повернення українських дітей — це дипломатичний і політичний альянс, створений з ініціативи України для координації міжнародних зусиль із повернення дітей, незаконно депортованих або примусово переміщених Росією.
До коаліції входять держави та організації, які підтримують право України повернути своїх дітей і готові допомагати конкретними діями — через дипломатію, правовий тиск, обмін інформацією та підтримку операцій із повернення.
Це не лише про заяви. Коаліція створена для формування політичного тиску, відкриття юридичних справ і об’єднання глобальних зусиль у єдину відповідь.
Її мета — забезпечити постійний і скоординований тиск на Росію та не допустити нормалізації викрадення дітей у збройних конфліктах. Кожна країна-учасниця посилює голос України й показує, що захист дітей — це не регіональна проблема, а глобальна червона лінія.
Повернення кожної дитини — це окрема операція з високими ризиками. Йдеться не лише про пошук, а й про безпечний шлях назад.
У багатьох випадках українські родини або опікуни змушені подорожувати через кілька країн — наприклад, Польщу, Білорусь чи Грузію — щоб дістатися окупованих територій або Росії. Там вони стикаються з допитами, стеженням і вимаганням документів. Деяких змушують проходити фільтрацію або навіть поліграф.
Такі поїздки можуть тривати тижнями. Навіть після того, як родичі знаходять дитину, їм не завжди дозволяють одразу виїхати. Російська влада часто затягує процес під різними приводами або вимагає медійних виступів для пропаганди.
Державні органи, громадські організації та міжнародні партнери координують дії за лаштунками, забезпечуючи логістику, документи та юридичні процедури. Але жодних гарантій немає. Одна зміна — блокпост, закритий маршрут чи політичний наказ — може зупинити все.
Ці місії небезпечні, виснажливі і мають глибоко особистий характер. Але це єдиний шлях, коли формальної системи повернення не існує.
«Військово-патріотичне виховання» — це система таборів і програм у Росії та на окупованих територіях України, де дітей навчають захоплюватися російською армією, підтримувати війну проти України та відмовлятися від власної ідентичності.
У цих програмах використовують форму, стройову підготовку, навчання поводженню зі зброєю та пропагандистські заняття для індоктринації дітей. У деяких таборах дітей змушують повзати окопами, скандувати військові гасла, вчитися збирати дрони або працювати зі зброєю. Іншим викладають спрощені уроки історії, у яких прославляється Росія та заперечується суверенітет України.
Це порушує міжнародне право одразу в кількох аспектах. Женевські конвенції та Конвенція ООН про права дитини забороняють окупаційній владі втручатися в ідентичність дітей і піддавати їх військовій підготовці.
Таке «виховання» не є культурним чи громадянським. Воно є примусовим. Воно спрямоване на травмованих і вразливих дітей і використовує їх у політичних цілях. У результаті їх готують не до миру, а до майбутніх воєн.

